Залізничний вокзал
У 1885 році на засіданні Пирятинських повітових земських зборів обговорювалося питання про будівництво ділянки залізниці від Ніжина до Прилук, далі - по території Пирятинський повіту. Земські збори визнали будівництво залізничної гілки «надзвичайно бажаним і корисним в економічному відношенні».
1894 року відкрито рух вузькоколійкою, яка сполучала Пирятин з станцією Прилуки. У жовтні 1912 року був відкритий рух поїздів на ділянці Бахмач – Золотоноша через Пирятин, вже по широкій стандартній колії. Зросла інтенсивність руху потягів, збільшився пасажиропотік, тому і виникла потреба в будівництві нового цегляного вокзалу. У 1913 році постав новий цегляний вокзал, збудований за типовим проектом, характерним для багатьох будівель вокзалів лінії Бахмач – Одеса.
Після революційних подій 1917 року залізнична станція «Пирятин», як і багато інших, була місцем боїв різних ворогуючих сторін. 12 січня 1918 р. загони військ Центральної ради, що відступали, залишили важливий залізничний вузол станцію Гребінка, що відкривав шлях російській революційній армії на Київ. До Пирятина зі станції Гребінка прибув ешелон російських солдат армії М.А. Муравйова , а з Прилук на бронепоїзді – революційний загін. За їх підтримки місцеві більшовики розігнали орган Центральної Ради – повітову раду – і створили військово-революційний комітет.
У березні 1918 р до Пирятина вступили австро-німецькі війська. Більшовики перейшли на нелегальне становище, партизанські загони під командуванням К.Купрія, І. Голобородька, С.Кожевникова на початку травня вчинили наліт на станцію Пирятин і зруйнували залізничну колію.
В період Другої світової війни станційні споруди зазнавали руйнування. 20.09.1943 почалися відбудовчі роботи на залізничній станції.
Зі станції Пирятин відправляли свої вироби та продукцію: меблева фабрика, овочесушильний завод, держлісгосп, металобрухт. Традиційним і основним вантажем були сільгосппродукція: зернові, цукровий та кормовий буряк. Отримували вантажі сільгосптехніка, будівельні організації: щебінь, цемент, пиломатеріали; база нафтопродуктів: паливо – мастильні матеріали.
Слід назвати начальників станції «Пирятин», які в різні часи очолювали злагоджений колектив, це - К. Белявський (1943 – 1944 рр.),
І. Корольов (1944 – 1947 рр.), М. Марийський (1947 – 1948 рр.),
О. Мамедов (1948 р.), Я. Бершан (1949 – 1953 рр.), О. Писанка (1953 – 1957 рр.), К. Кочубей (1957 – 1976 рр.), П. Павелко (1976 – 1986 рр.),
Н.А. Герасимчук (1986 – 1988 рр.), А.М. Ольшанський (1988 р.),
О.М. Свинар ( з 1988 р.).
Водонапірна башта
Перша водонапірна башта в місті. Збудована в 1894 році в станційному комплексі. Була введена в дію 1909 році. По прокладеному від річки Удаю водогону вода подавалася до резервуару водонапірної башти, а звідти – до колонок на залізничні колії. Також водогін забезпечував водою вулиці міста: Золотоніську (зараз Абаканська), Городищенську (зараз Пушкіна), Кутузовську (зараз Європейська), частину Лубенської (зараз Січових Стрільців) та Завокзальну. Як історична пам’ятка вона цікава й тим, що є одним із архітектурних об’єктів міста, який зберіг на собі шрами Другої Світової війни.
Звільняючи у 1943 році Пирятинщину від фашистських загарбників, у ніч з 8 на 9 вересня радянські війська піддали бомбардуванню залізничну станцію, де стояла ворожа військова техніка. Потужна повітряна хвиля від розриву авіаційних бомб пошкодила башту по всьому периметру стін. Від фундаменту до даху з’явилися тріщини. Коли фронт покотився на захід за Дніпро, виникла гостра необхідність швидко відновити роботу залізничної станції. Головною проблемою стала подача води до паротягів. Часу на будівлю нової башти не було. І ось тут з’явився народний умілець – коваль місцевої промартілі Микита Олександрович Черненко, який запропонував закувати вежу у металеві обручі. 3 зранку до вечора кипіла робота, видзвонювали ковальські молоти – і 27 вересня роботу було закінчено. Вежа безперебійно працювала до 1990 року, а зараз стала пам’яткою, яка нагадує нам про тих, хто виборов перемогу у Другій світовій війні та відбудовував наше місто.
