В основі благополучного розвитку міста, громади завжди стоять фундатори. Люди, без яких найпрогресивніші, найкреативніші і, здавалося б, фантастичні рішення були б неможливими. Саме такі люди стають тими супутниками, які рухають суспільство, спалюючи себе – світять іншим. Завдяки їхнім неординарним талантам, будь яка справа, за яку б вони не бралися, неодмінно стане успішною й служитиме людям. Цими вересневими днями згадуємо Василя Михайловича Шапрана, йому мало б виповнитися 75 років. Багато пирятинців, насамперед сучасників Шапрана, досі згадують його в переповнених вдячністю розповідях.
Народився Василь Михайлович 25 вересня 1947 року у селі Дейманівці Пирятинського району у селі колгоспників. Після закінчення місцевої школи навчався у Березоворудському сільськогосподарському технікумі, де здобув спеціальність агронома. У 1974 році закінчив агрофакультет Полтавського сільськогосподарського інституту, став вченим агрономом. Через роки отримав звання почесного професора Полтавської державної аграрної академії.
Василь Михайлович був надзвичайно талановитим аграрієм. 1979 року призначений начальником районного управління сільського господарства, очолював Пирятинський район. Згодом йому довірили опікуватися роботою сільськогосподарської галузі в органах обласної виконавчої влади, був першим заступником голови облдержадміністрації. Ця людина кругом була на своєму місці. Під його безпосереднім керівництвом сільгосппідприємства успішно впроваджували передові технології, модернізували виробництва. Плідну працю Василя Шапрана високо оцінено. У 1993 році Указом Президента України присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України», у вересні 1997 року – орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Його коло інтересів було надзвичайно широким. Але, насамперед, сучасники згадують його безмежну любов до коней, яка стала справою життя. Василь Шапран очолював Асоціацію рисистого конярства України, докладав чимало зусиль для розвитку кінної справи на Полтавщині, започаткував ряд кінноспортивних змагань у Пирятині. Аграрії Полтавщини шанували його як керівника, високопрофесійного колегу й насамперед – гарну людину. Він завжди йшов до людей на допомогу, не рахуючись ані з часом, ані зі здоров’ям. Яку б високу посаду не обіймав – у душі залишався селянином, мудрим, виваженим, щирим. Умів відділити зерно від полови, знав ціну хлібові й нелегкій селянській праці. Любив рідну землю та її працьовитих людей. Саме таким і запам’ятався їм. І поки людину пам’ятають – вона серед нас, служить нам дороговказом та нагадує про сумління в потрібну хвилину. Колись, за одного із найскладніших епізодів життя, Василь Шапран сказав: «Козаки ніколи не гнулися – ні під кулями, ні під шаблюками». Він завжди був на коні. Його конем була чітка позиція господаря в своєму домі, на своїй землі. Як і належить справжньому козаку. Отакі пирятинські люди, отакий український народ!
